Державний Прапор України. 26-а річниця незалежності України
ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ
ДО ЄДИНОГО ДНЯ ІНФОРМУВАННЯ
ДЕРЖАВНИЙ ПРАПОР УКРАЇНИ
Державний Прапор є одним із державних символів країни. Це стяг правильної геометричної (частіше прямокутної) форми із спеціальним забарвленням. Кольори прапора відбивають національні традиції, які ідентифікують певну територію протягом тривалого історичного періоду.
Жовто-блакитні барви символізували Київську Державу ще до християнізації Русі. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького вироблялися з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносився хрест, зорі, зброя, постаті святих. Із ліквідацією Запорозької Січі зникають військові, територіальні та інші прапори. На українських землях, які входили до складу царської Росії, можна було використовувати лише біло-синьо-червоні прапори імперії.
З революцією 1848–1849 рр. пов'язана поява українського прапора (жовтого з блакитним) в австро-угорській частині України. У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада у Львові ухвалила жовто-синє сполучення кольорів прапора. Ці колірні сполучення швидко поширились на українські землі, що перебували на той час у складі Австро-Угорщини, а після революції 1905 – 1907 рр. у Росії – і в Наддніпрянській Україні.
З початком Першої світової війни 1914 – 1918 рр. на західноукраїнських землях найбільше поширюється поєднання жовто-блакитних кольорів. Ці прапори супроводжували на західноукраїнських землях і відзначення 100-річного ювілею Великого Кобзаря.
Під час лютневої революції 1917 р. по Україні прокотилася хвиля масових мітингів і демонстрацій, на які народ виходив під червоними і жовто-блакитними прапорами. Частина кораблів Чорноморського флоту також підняла українські прапори.
22 березня 1918 р. Центральна Рада в Києві ухвалила "Закон про державний прапор Української Народної Республіки", який був жовто-блакитним. У 1918 р., у період Гетьманату Павла Скоропадського, порядок кольорів було змінено на синьо-жовтий. Таким він залишився і в період влади Директорії.
У листопаді 1918 р. у Львові Українська Національна Рада затвердила "Тимчасовий основний закон", який дав назву новоствореній державі – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
Артикул 5 цього закону проголошував прапор держави – блакитно-жовтий.
20 березня 1920 р. ухвалено крайовий синьо-жовтий прапор для Закарпатської України, а 15 березня 1939 р. він був принятий як державний прапор Карпатської України.
У Радянській Україні не могло бути й мови про поширення жовто-блакитних кольорів. Так, ширилися вигадки, що синьо-жовті фарби запозичені Мазепою зі шведського прапора, що подібні кольори мали місце на прапорах періоду Директорії та за гетьманства П.Скоропадського, а ще – в Організації Українських Націоналістів. Слова "блакить" і "блакитний" нівелювалися, замість них запроваджувались російські "голубий", "лазуровий".
Перший прапор Української СРР був встановлений у березні 1919 р. Це було червоне полотнище із золотими ініціалами УСРР у верхньому куті з золотим облямуванням.
Після того як Україна ввійшла до складу СРСР (30 грудня 1922 р.) був створений новий прапор: червоний із схрещеними молотом і серпом, червоною п'ятикутною зіркою, облямованою золотом, і внизу – абревіатура УРСР.
21 листопада 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР схвалила новий прапор: горизонтальна смуга (на дві третини висоти прапора) – червона, а нижня (на одну третину) – блакитна. На верхній смузі – золоті схрещені серп і молот, над ними п'ятикутна червона зірка, облямована золотом.
23 серпня 1991 року група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор у сесійний зал Верховної Ради. Якраз до цієї події і прив`язаний Указ Президента України Леоніда Кучми «Про День Державного Прапора України» № 987/2004. На сьогоднішній день, цей прапор, як реліквія, урочисто зберігається під склом в музеї Верховної Ради України.
Із проголошенням незалежності України віддали належне синьо-жовтому знамену й визначили його національним символом козацтва впродовж багатьох століть. Український народ не міг відкинути історичну традицію створення своєї держави саме під цим знаменом.
28 січня 1992 р. Верховна Рада України затвердила державним прапором України синьо-жовтий стяг. Державний Прапор України – це стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3.
Державний Прапор як символ країни є втіленням національної єдності, честі та гідності, традицій державотворення, історії та сьогодення.
Український прапор – це символ пшениці в степах під блакитною аркою неба, який уособлює споконвічне прагнення народу до миру, праці, краси та багатства рідної землі.
ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ
до 26-ї річниці незалежності України
24 серпня 2017 р. Україна святкує 26-річницю виняткової історичної події – ухвалення у 1991 році Верховною Радою Української РСР абсолютною більшістю голосів Акта проголошення незалежності України.
Постання суверенної України відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточному руйнуванні комуністичної тоталітарної системи. Це стало початком відліку нового етапу розвитку демократичної сучасної Української держави.
Разом із тим 24 серпня 1991-го р. фактично відбулося відновлення державної незалежності України, яке увінчало тривалий шлях Українського народу до самостійності.
Ключові повідомлення
наснагу і сили залишатися собою в часи бездержавності. Найвищий вияв свободи поневоленого народу – здобуття незалежності для творення власного майбутнього.
Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Великого Князівства Литовського, козацької держави, української державності початку ХХ століття.
1918 р. Тому 24 серпня 1991 р. відбулося фактично відновлення незалежності України.
незгоди під час зовнішньої агресії. Національна єдність – обов’язкова умова збереження державності.
свободи і врешті Актом 24 серпня 1991 р. її остаточно утвердили.
незалежності внаслідок більшовицької окупації після Української революції 1917–1921 р.р. призвела до того, що злочинні тоталітарні режими – комуністичний і нацистський – забрали мільйони життів мешканців України внаслідок Голодомору, Голокосту, державного терору, депортацій та війн.
імперіалізму й запорукою вільного розвитку держав і народів Європи.
багатьох визначних українців, яких називаємо Людьми свободи: політиків, військових, меценатів, публіцистів і митців, чия діяльність наблизила здобуття або відновлення незалежності України, творила і зберігала дух свободи в українському суспільстві.
відбулася як суверенна держава, здатна утверджувати демократичні цінності та різними засобами відстоювати свободу.
Тисячолітній спадок державності
Україна успадкувала з різних періодів історії різні засадничі ознаки держави:
від Русі:
цивілізаційний вибір, який визначився із прийняттям християнства у 988 р.;
тризуб, родовий знак Рюриковичів, що став державний гербом сучасної України;
Київ – столицю, політичний і культурний центр українських земель упродовж понад тисячу років;
гривню – назву грошової одиниці;
назву Україна, що вперше згадується в Іпатіївському літописі у 1187 р.;
від Галицько-Волинської держави:
синьо-жовті барви національного прапора, що походять від кольорової гами герба Галицько-Волинського князівства;
утвердження європейського вектора розвитку;
від Великого Князівства Литовського:
європейську традицію міського самоврядування – магдебурзьке право;
Пересопницьке Євангеліє – видатна рукописна пам’ятка, на якій складають присягу Президенти України;
від козацької доби:
республіканські традиції народовладдя;
військові традиції, які лягли в основу збройних сил Української Народної Республіки та пізнішого українського визвольного руху;
одну із перших європейських конституцій нового часу, укладену Пилипом Орликом 1710 р.;
від української державності початку ХХ століття (УНР, ЗУНР, Українська Держава Павла Скоропадського):
демократичні засади державного будівництва;
перший парламент, у який розвинулася Центральна Рада, створена у березні 1917 р.;
перший уряд, яким став Генеральний Секретаріат Центральної Ради з червня 1917-го р.;
державні символи: прапор, герб, гімн;
соборність – об’єднання українських земель в єдиній незалежній державі;
Українську Академію Наук, що була заснована П.Скоропадським у листопаді 1918 р.;
від Української Радянської Соціалістичної Республіки:
статус засновника Організації об'єднаних націй;
адміністративно-територіальний устрій.
Історична довідка
Русь – перша українська держава.
Утворення цієї держави було результатом соціально-економічного та політичного розвитку слов’ян. Перед- і ранньодержавні слов’янські племінні об’єднання на великих просторах східної Європи були сконсолідовані довкола Києва, що став центром політичного тяжіння та культурного піднесення.
Це об’єднання розпочалося у ІХ столітті. У наступні століття Русь стала важливим суб’єктом європейського політичного простору. Підтримувала політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу від Візантійської імперії до Французького королівства.
У період Русі розпочалася консолідація слов’янських племен південно-східної Європи в єдиний етнос русинів-українців, почала формуватися українська мова.
Прийняття князем Володимиром у 988 р. християнства, поширення писемності на основі кирилиці, кодифікація норм звичаєвого права в першому правовому кодексі “Руській правді” князя Ярослава Мудрого та його спадкоємців – усе це стало фундаментом правової та політичної культури українського народу. Саме Русь заклала основи державницьких традицій українців. Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України.
Русь пройшла типовий шлях ранньосередньовічної держави. Від об’єднання слов’янських племен династією Рюриковичів у ІХ столітті до окремих земель-князівств ХІІ–ХІІІ століть на чолі з представниками цієї ж династії. Київ перестав виконувати роль політичного центру після того, як у 1169 р. його спалив Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Завершила занепад Русі монгольська навала 1239–1242 р.р.
Продовжило традиції української державності Галицько-Волинське князівство.
В умовах монгольського загарбання і розпаду державних структур у Подніпров’ї галицько-волинські князі у ХІІІ–ХІV століттях розвинули інститут державності на значній частині українських земель. Тоді вдалося не лише зберегти, а й посилити європейський вектор розвитку, стати частиною спільних зусиль у боротьбі із монгольським нашестям. Виявом цього стало коронування 1253 р. Данила Галицького у Дорогичині короною, присланою Папою Римським Інокентієм ІV.
Саме в ті часи на українських землях з’явилася традиція міського самоврядування – магдебурзьке право.
У середині XIV століття українські землі увійшли до складу Польського королівства і Великого Князівства Литовського.
Велике Князівство Литовське – одна з найбільших держав тогочасної Європи – стало фактичним продовжувачем традицій Русі. Економічно і культурно руські землі були значно розвиненіші за литовські. Руські еліти сформували обличчя литовської держави. Було засвоєно чимало норм руського права, назви посад, станів, система адміністрацій тощо. Державною мовою Великого Князівства Литовського стала руська, якою велися ділові папери.
Основним джерелом права була “Руська правда”, пізніше – “Литовські статути”, укладені на її основі. Українські землі в складі Великого Князівства Литовського користувалися широкою автономією.
У XVI столітті українці витворили новий соціально-політичний феномен – запорозьке козацтво.
Виникло козацтво завдяки природному прагненню до самозбереження, самоствердження і самореалізації, а також наявності великого масиву вільних земель – Дикого поля.
Як окремий соціальний стан козацтво на давньоруських військових і європейських лицарських традиціях створило військово-політичну організацію – Запорозьку Січ, засновану на принципах особистої свободи та виборності влади. Козаки освоїли степові простори Подніпров’я, Слобожанщини, Донеччини.
У Запорозькій Січі формувалися підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства та джерела права. У середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко сформульовані фундаментальні основи майбутньої національної державної ідеї, головні серед яких – право українського народу на власну державу та генетичний зв’язок козацької держави з Руссю.
Ці принципи були втілені у ранньомодерній українській державі Гетьманщині, створеній внаслідок національно-визвольної революції середини XVII століття на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким.
Гетьманщина була життєздатним політичним організмом: мала органи влади, територію, державну організацію, військо, фінансову, податкову та нормативно-правову системи тощо.
Вершиною політико-правової думки Гетьманщини стало укладання Пилипом Орликом 1710 р. Конституції як договору гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом. Це була одна із перших європейських конституцій нового часу.
Російський імперіалізм різними способами і методами обмежував українські національні державні інститути і зрештою до кінця XVIII століття ліквідував їх.
У ХІХ столітті сформувалося поняття української нації з її етнічними кордонами, мовою та культурою. Покоління Руської трійці, Кирило-Мефодіївського товариства, громадівців і Братства тарасівців заклали підвалини для майбутньої української державності.
Упродовж ХХ століття попри історичні катаклізми та мільйонні жертви українці неодноразово виборювали самостійність.
У ході Української революції 1917–1921 рр. вперше у ХХ сторіччі створили незалежну національну державу.
Від моменту створення у березні 1917 р. Центральна Рада намагалася забезпечити демократичні законодавчі засади державного будівництва: затвердила принципи судової системи, закон про вибори, сформувала уряд, розпочала формування війська тощо. Ці принципи були реалізовані в Українській Народній Республіці, проголошеній 20 листопада 1917 р.
22 січня 1918 р. IV Універсалом Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та суверенності Української Народної Республіки.
За часів Української Народної Республіки у 1918 р. затверджено герб, основним елементом якого був тризуб – герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського “Ще не вмерли України” на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним прапором став синьо-жовтий стяг.
Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського – друге державне утворення часів Української революції, форма якого – гетьманат – походить із козацької епохи.
Верховна влада належала гетьману, котрий усіляко намагався відродити давні козацькі традиції. Було налагоджено дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалася освіта, наука, державний апарат. Уперше тризуб став атрибутом військової форми.
Від грудня 1918 р. на більшості територій відновлено Українську Народну Республіку на чолі з Директорією. Вона ухвалила низку законів, спрямованих на розбудову країни: про державну мову, Українську автокефальну православну церкву. Встановлено грошову одиницю – гривню.
Помітний слід в історії державотворення залишила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка мала дієву систему органів влади, боєздатне військо – Українську галицьку армію (УГА).
22 січня 1919 р. було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Подія яка об’єднала Україну та стала підставою для відліку історії соборної України.
Попри те, що УНР і ЗУНР зазнали поразки від зовнішніх агресорів і територія України була окупована східними і західними сусідами, ідея здобуття державної незалежності стала визначальною для національного визвольного руху ХХ століття. При найменшій можливості українці заявляли про право на власну державу.
З жовтня 1938 р. розпочався процес українського державотворення на Закарпатті, що на той момент входило до складу Чехословаччини. Підсумком цих зусиль стало проголошення 15 березня 1939 р. незалежності Карпатської України – республіки на чолі з президентом. Державні атрибути вона перейняла від УНР.
Українці на Закарпатті стали першими у передвоєнній Європі, хто не змирився із анексією та зі зброєю в руках виступив на захист свободи.
В умовах Другої світової війни 30 червня 1941 р. у Львові під час засідання Національних зборів було прийнято Акт відновлення української держави, створено уряд. Акт спирався на традиції УНР і ЗУНР. Слідом за Львовом проголошення Акта відбулося у багатьох містах західної та центральної України.
У липні 1944 р. підпільна конференція під захистом відділів УПА створила Українську головну визвольну раду (УГВР). Таким чином збройна частина українського визвольного руху отримала політичне представництво – зародок державної влади незалежної країни.
За час існування комуністичної тоталітарної системи ні Голодомор 1932–1933 рр., ні масові голоди, ні репресії, Великий терор, економічні та політичні експерименти не змогли викорінити державницькі устремління українців. Наприкінці 80-х років ХХ століття в умовах послаблення командно-адміністративного диктату знову відродився масовий національно-патріотичний рух і постало питання незалежності.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Вона проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який став точкою відліку сучасної державності. Насправді ж, відбулося відновлення державного суверенітету, за який українці змагалися протягом багатьох століть. Навіть більше – проголошення державної незалежності Україною відіграло вирішальну роль у розпаді СРСР та остаточній ліквідації комуністичної тоталітарної системи. 1 грудня 1991 р. на всеукраїнському референдумі Український народ абсолютною більшістю голосів підтвердив прагнення жити в самостійній державі.
У країні почалися демократичні перетворення, відбувся поділ державної влади на три гілки. 1992 р. законодавчо затверджено державні герб, гімн і прапор України.
28 червня 1996 р. відбулася ще одна знаменна подія – прийняття Конституції. Основний закон остаточно проголосив Україну суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, визнав людину найвищою соціальною цінністю і утвердив народовладдя.
У вересні того ж року офіційно введено в обіг національну валюту – гривню, яка неодноразово була грошовою одиницею на українських землях.
Очевидно, що проголошення незалежності України не було випадковим явищем, зумовленим тільки московським переворотом, організованим ДКНС (рос.мов. – ГКЧП). Події 1991 р. втілили столітні прагнення українців до суверенної держави.
Безпека на дорогах – насамперед!
В останнє десятиліття у зв’язку з невідповідністю наявної дорожньо-транспортної інфраструктури потребам суспільства і держави в безпечному дорожньому русі та вкрай низькою дисципліною учасників дорожнього руху надзвичайної гостроти набула проблема аварійності на автотранспорті.
Протягом 2017 року в Україні у ДТП гинули 14854 чоловік, це приблизно 68 осіб на добу. Смертність у ДТП перевищує військові втрати.
Людина, її життя, здоров’я та безпека відповідно до Конституції України визнані найвищою соціальною цінністю у нашій державі.
Захист та підвищення безпеки здоров’я й життя громадян – головне завдання органів влади в регіоні. Важливою складовою цього напрямку діяльності регіональної влади є підвищення рівня безпеки дорожнього руху на території Дніпропетровщини.
Шановні водії, батьки, діти!
Нагадуємо основні правила поведінки на дорозі та у транспорті
Найбільш розповсюджені види ДТП – це наїзд на пішохода, зіткнення, перекидання автотранспорту.
Існує декілька правил для тих, хто виявився свідком або учасником ДТП:
за будь-яких обставин не залишати постраждалого без допомоги;
негайно сповістити про пригоду в поліцію (це не обов'язково у разі відсутності жертв, а в учасників - претензій одне до одного);
намагатися максимально зберегти всі сліди пригоди;
свідкам наїзду або аварії, після якої водій покинув місце пригоди, запам'ятати та записати номер, марку, колір і прикмети машини та водія.
Кращим засобом самозахисту від ДТП є виконання правил дорожнього руху. Досягти цього можна, завжди дотримуючись пішохідної дисципліни, а саме:не переходити дорогу на червоне світло незалежно від наявності на ній автомобілів;не вибігати на проїзну частину з тротуару, можна лише спокійно зійти, попередньо оцінивши ситуацію;ходити лише тротуарами, а якщо вони відсутні -по узбіччю, обов'язково повернувшись обличчям до транспорту, що рухається,- тоді не тільки водій бачитиме пішохода, а й пішохід -водія; зібравшись переходити вулицю, спочатку подивитися ліворуч, а, дійшовши до середини,-праворуч;на дорозі відстань до автомобіля залежить від швидкості, з якою той рухається, отже, навчіться розраховувати, коли до авто далеко, а коли -близько; при цьому пам'ятайте, що навіть при швидкості 60 км/год гальмовий шлях автомобіля буде довшим за 15 метрів.
При виході з будинку:
Якщо біля під'їзду будинку можливий рух транспортних засобів, відразу зверніть на це увагу дитини і разом подивіться, чи не наближається до вас автомобіль, мотоцикл, велосипед тощо.
Якщо біля під'їзду стоять транспортні засоби або ростуть дерева, що закривають огляд, призупиніть свій рух і озирніться: чи немає за перешкодою небезпеки.
Коли рухаєтесь тротуаром:
Дотримуйтеся правого боку тротуару.
Не ведіть дитину по краю тротуару: дорослий повинен перебувати з боку проїжджої частини.
Маленька дитина має йти поруч з дорослим, міцно тримаючись за руку.
Привчіть дитину, йдучи по тротуару, уважно спостерігати за виїздом з двору або з території підприємства.
Роз'ясніть дітям, що закидання проїзної частини (камінням, склом) і пошкодження дорожніх знаків можуть призвести до нещасного випадку.
Не привчайте дітей виходити на проїжджу частину, коляски та санки з дітьми везіть тільки по тротуару.
При пересуванні групи дітей навчайте їх іти в парі, виконуючи всі вказівки дорослих, які супроводжують групу.
Готуючись перейти дорогу:
Зупиніться або сповільніть рух, огляньте проїжджу частину.
Залучайте дитину до спостереження за обстановкою на дорозі.
Коментуйте свої рухи: поворот голови для огляду вулиці, зупинку для огляду дороги тощо.
Вчіть дитину розрізняти транспортні засоби, що наближаються.
Не стійте з дитиною край тротуару, адже при проїзді транспортний засіб може зачепити.
Зверніть увагу дитини на транспортний засіб, що готується до повороту, розкажіть про сигнали покажчиків повороту в автомобіля та в рухах мотоцикліста й велосипедиста.
Неодноразово показуйте дитині, як транспортний засіб зупиняється біля переходу, як він рухається за інерцією.
При переході проїжджої частини дороги:
Переходьте дорогу лише по пішохідних переходах або на перехрестях – по лінії тротуару, інакше дитина звикне переходити у невстановлених місцях.
Йдіть тільки на зелений сигнал світлофора: дитина повинна звикнути, що на червоний і жовтий сигнали не переходять, навіть якщо немає транспорту.
Виходячи на проїжджу частину, припиняйте розмови; дитина повинна засвоїти, що переходити дорогу слід мовчки.
Не поспішайте і не біжіть; переходьте дорогу завжди розміреним кроком.
Не переходьте дорогу навскоси, підкреслюйте і показуйте дитині щоразу, що йдете суворо поперек вулиці. Дитині потрібно пояснити, що це робиться для кращого спостереження за автомототранспортними засобами.
Не виходьте на проїжджу частину з-за транспортного засобу або кущів, не оглянувши попередньо вулицю, привчайте дитину робити так само.
Не поспішайте перейти дорогу, якщо на іншому боці ви побачили друзів, родичів, знайомих, потрібний автобус або тролейбус. Поясніть дитині, що поспіх на дорозі – це небезпечно.
Переходячи вулицю, навіть якщо нею рідко проїжджає транспорт, слід попередньо подивитись навколо. Поясніть дитині, що автомобілі можуть несподівано виїхати з провулка, з двору будинку.
При переході проїжджої частини по нерегульованому переходу в групі людей дитина повинна уважно стежити за рухом транспорту, інакше вона може звикнути при переході слідувати за супутниками, копіюючи їх поведінку, не спостерігаючи за рухом транспорту.
Безпека користування громадським транспортом:
Виходьте з транспорту попереду дитини, адже маленька дитина може впасти або вибігти з-за нерухомого транспорту на проїжджу частину.
Підходьте для посадки до дверей транспортного засобу лише після повної його зупинки. Дитина, як і доросла людина, може оступитися і потрапити під колеса.
Не сідайте в громадський транспорт (тролейбус, автобус) в останній момент при його відправленні - може притиснути дверима. Особливу небезпеку становлять передні двері, тому що можна потрапити під колеса транспортного засобу.
Навчіть дитину бути уважною в зоні зупинки – це небезпечне місце: автобус, що стоїть, скорочує огляд дороги в цій зоні, крім того, пішоходи тут часто поспішають і можуть випадково виштовхнути дитину на проїжджу частину.
При очікуванні громадського транспорту стійте разом з дітьми тільки на посадкових майданчиках, а при їх відсутності – на тротуарі або узбіччі.
Привчайте дітей міцно триматися за поручні, щоб при гальмуванні дитина не отримала травму від удару.
Поясніть дитині, що входити в будь-який вид транспорту і виходити з нього можна тільки тоді, коли він стоїть.
Під час руху автомобіля:
Привчайте дітей молодшого шкільного віку сидіти в автомобілі тільки на задньому сидінні, не дозволяйте сидіти поруч з водієм, якщо переднє сидіння не обладнане спеціальним дитячим сидінням. Дитяче автокрісло необхідне і на задньому сидінні. Поясніть дитині, що у разі різкої зупинки або зіткнення сила інерції кидає пасажира вперед, і він може вдаритися об вітрове скло або передню панель. При цьому дитина може отримати значні травми або навіть загинути.
Не дозволяйте малолітній дитині під час руху стояти на задньому сидінні: при зіткненні або раптовій зупинці вона може перелетіти через спинку сидіння і вдаритися об лобове скло або передню панель.
Дитину слід привчити, що першим з автомобіля виходить батько (мати), щоб допомогти зійти дитині і довести її до переходу або перехрестя.
Не дозволяйте дітям перебувати в автомобілі без нагляду.
На велосипеді дозволено перевозити тільки одну дитину до семи років і то за умови, що велосипед обладнаний додатковим сидінням і підніжками.
Матеріали надані ДніпрОДА
adm. - 16.08.2017.
