День Соборності України

Поняття “соборність” з’явилось у нашому науковому й політичному лексиконі порівняно недавно. Насамперед, слід підкреслити, що соборність не є явищем лише суто українським. Це загальна, органічна ознака будь-якої нації, – неодмінна умова її розвитку й процвітання. Вона означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території. Це – один з найзаповітніших ідеалів багатьох народів світу. По-друге, соборність не обмежується лише ідеєю збирання етнічних земель у рамках національної держави, а передбачає також духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу, побудови процвітаючої демократичної національної держави.

Соборність для України – це єдність багатоманітності, об’єднання навколо спільного стрижня, яким є українська державність, українська ідентичність.

Ідея єдності українських земель – соборності України – сягає у глибину віків. Вона проходить як наскрізний лейтмотив через давньоруські оповідання й повчання, літописи, невмируще “Слово о полку Ігоревім”. Збирання південно руських земель, які стали першоосновою Київської Русі та історичним центром формування української етнічної спільноти, було пріоритетним напрямком внутрішньої політики київських князів Олега і Ігоря, Святослава і Володимира Великого, Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. “Самодержцями всея Русі” відчували себе і галицький князь Роман Мстиславич, і Богдан Хмельницький. Останній незадовго до смерті міцно пов’язував укладення будь-яких зовнішньополітичних союзів із визнанням прав козацької старшини
“на всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова”.

У ХІV ст. значна територія сучасної України була підпорядкована Литві (в т.ч. Київ – близько 1362 р.). На період 1440-70 рр. вдалося відновити Київське удільне князівство. У 1569 р. за Люблінською унією Литовське й Польське Королівства об’єдналися в Річ Посполиту. Після цього українські землі опинились під впливом Польщі. У середині ХVІІ ст. розгорілася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, в результаті якої на певний час була відновлена державність України. Водночас Б. Хмельницький сформував національну державну ідею, що передбачала створення суверенної і цілісної держави в етнічних межах України. Отже, вже в середині ХVII ст. Нова українська еліта починає переходити від рівня етнічно-культурного ототожнення до національно-політичного самовизначення, одним з наріжних принципів якого став принцип української соборності.

Протягом віків практичним втіленням ідеї соборності займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХІХ ст. ідея соборності українських земель відбилася в документах Кирило-Мефодіївського братства, суспільно-політичних поглядах Михайла Драгоманова і Володимира Антоновича. На початку ХХ ст. про суверенність Соборної України йшлося в документах Української народної партії на чолі з Миколою Міхновським. На той час українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Росією, Румунією, Австро-Угорщиною. Для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

Проте історична доля українського народу виявилася трагічною – переживши страшну Руїну у другій половині ХVII століття, він надовго лишився роз’єднаним. Після поділів Польщі українські землі опинилися у складі двох імперій – Російської та Австро-Угорської. І хоч ідея єдиної України продовжувала жити в історичній пам’яті і політичній думці, реалізувати її можна було лише в контексті протиборства цих двох колосів, тим більше, що соціальна мобільність нації лишалася невисокою, а асиміляторський тиск з різних сторін невпинно зростав.

Проблема соборності українських земель у 1917-1920 рр.

Протягом багатьох віків західноукраїнські землі були поневолені Австро-Угорщиною, а наддніпрянські – Росією. Українці зазнавали жорстокого соціального і національного гніту. Відтак вели гостру боротьбу за своє визволення. У 1917 р. розпалася Російська імперія. На її розвалинах 20 листопада 1917 р. виникла Українська Народна Республіка (УНР), яка повела боротьбу за соборність українських земель. Уже під час Брест-Литовських переговорів делегація УНР ставила питання про прилучення західноукраїнських земель до складу Великої України. Однак вона отримала відчайдушний опір з боку австро-угорської делегації. 9 лютого 1918 р. УНР підписала мирний договір з країнами Четверного блоку. Австро-Угорщина пообіцяла поділити Галичину на Західну і Східну. Остання мала бути об’єднана з Північною Буковиною в єдиний коронний край, якому передбачалося надати автономію. Але все це залишилося на папері таємного протоколу.

Реакція галичан не забарилась. Вже 3 березня 1918 р. відбулися народні маніфестації у Львові, Станіславі, Дрогобичі, в інших населених пунктах Західної України. У численних промовах відкрито пропагувались ідеї злуки всіх українських земель. 9 жовтня 1918 р. на засіданні австрійського парламенту майбутній глава уряду ЗУНР К. Левицький висловив загальне прагнення галицького народу до Києва. 20 жовтня 1918 р. на багатотисячній маніфестації у Львові відомий західноукраїнський політичний і громадський діяч С. Вітик закликав до негайної злуки з Великою Україною.

Восени 1918 р. під ударами національно-визвольного руху розпалася Австро-Угорщина. На її уламках утворилися незалежні держави: Австрія, Угорщина, Румунія, Польща, Чехословаччина, Югославія і Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З моменту виникнення ЗУНР на частину її території (Буковину) претендувала королівська Румунія. На теренах Північної Буковини виникали паралельні органи влади, утворені українськими та румунськими політичними партіями. Український крайовий комітет орієнтувався на ЗУНР, а Румунська національна рада – Румунію.

У боротьбу за соборність українських земель істотні корективи внесло населення краю. 3 листопада 1918 р. у Чернівцях відбулося Буковинське народне віче, організоване Українським крайовим комітетом. Близько 40 тис. робітників, селян, інтелігентів – учасників віча проголосували за “прилучення австрійської частини української землі до України”. Народні представники дали відсіч силам, які прагнули нав’язати рішення про утворення “австрійської України”. Віче заявило рішучий протест проти посягань на Північну Буковину з боку румунських “Установчих зборів”, що відбулися в Чернівцях 27 жовтня 1918 р.

Виражаючи волю більшості населення Північної Буковини, Український крайовий комітет 6 листопада 1918 р. взяв владу в свої руки. Але законне прагнення буковинців у той час не здійснилося. 11 листопада 1918 р. румунські війська окупували Чернівці. Складений з румунів Генеральний конгрес
22 листопада 1918 р. задекларував злуку Буковини з Румунією. Населення Північної Буковини бойкотувало окупаційний режим, відмовлялося платити податки, мотивуючи це тим, що Північна Буковина є складовою частиною України.

Після розвалу Австро-Угорщини Закарпатська Україна залишилася в складі Угорщини. Її уряд прагнув не допустити розгортання національно-визвольного руху. Проте події наступних місяців показали, що намагання уряду були марними. В містах, робітничих селищах і селах краю населення проводило мітинги, роззброювало жандармерію, усувало стару адміністрацію і створювало на місцях народні ради, які виявляли прагнення щодо майбутньої долі Закарпаття. Багатонаціональний склад населення зробила Закарпаття об’єктом суперечок сусідніх держав. Користуючись слабкістю угорського уряду, Чехословаччина з дозволу країн Антанти на початку 1919 р. захопила західну частину краю, а Румунія – південно-східну. Однак корінне населення прагнуло до возз’єднання з Україною.

У березні 1919 р. в Угорщині, в т.ч. на Закарпатті, було встановлено радянську владу. Радянський уряд Угорщини визнав право українського населення на самовизначення і возз’єднання з Радянською Україною. Але Чехословаччина і Румунія окупували всю територію Закарпаття та Угорщини. За Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. Закарпаття перейшло до Чехословаччини.

З самого початку виникнення ЗУНР прагнула злучитися з Великою Україною. Найбільш активними ініціаторами в цього були військові, які найбільш гостро відчували потребу у допомозі, оскільки велась гостра війна з Польщею. 10 листопада 1918 р. Національна Рада ЗУНР доручила Державному Секретаріату “виробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу”. Тим часом під тиском Директорії гетьман Скоропадський зрікся влади, передав державний скарб уряду і виїхав за кордон. Знову було відроджено Українську Народну Республіку. 1 грудня 1918 р. у Фастові між ЗУНР і УНР було підписано Передвступний договір про злуку обох держав. Зокрема, в першому пункті цього документа говорилося: “Західноукраїнська Народна Республіка заявила цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Українською Народною Республікою – значить, заявляє свій намір перестати існувати як держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілісності, в Українську Народну Республіку”.

Грудневий договір підписали: від УНР – В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, від ЗУНР – Л. Цегельський, Д. Левицький. Незважаючи на те, що підсумки переговорів стали предметом серйозних дебатів. Національна Рада ЗУНР, беручи до уваги важку воєнну ситуацію,
3 січня 1919 р. затвердила Передвступний договір і доручила Державному Секретаріату продовжувати переговори з метою завершення договору. Увечері цього ж дня у Станіславі відбувся військовий парад і народна маніфестація на честь Злуки. Багатотисячні урочистості пройшли також у багатьох містах і селах ЗУНР.

Урочиста церемонія Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на майдані Святої Софії в Києві у присутності десятків тисяч киян. За свідченнями очевидців урочистості почалися о дванадцятій годині, коли під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та постріли гармат з Печерська, із Софійського собору вийшло на площу і стало навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.

У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики “Слава!” на честь членів Директорії, які під’їхали на автомобілях. Військовий оркестр заграв Національний гімн. Настав найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельський зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.

На підтвердження ратифікації Предвступного договору від 1 грудня
1918 р. і Ухвали Національної Ради ЗУНР від 3 січня 1919 р., голова Директорії Володимир Винниченко попросив її члена, професора Федора Швеця оголосити Універсал Директорії про злуку УНР і ЗУНР. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.

Морально-політичний характер акту Злуки полягав у тому, що він віддзеркалював прагнення двох частин української нації до державної єдності. В Універсалі Директорії УНР з цього приводу відзначалося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України. Західна Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмерли кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єднати всі устремління своїх синів для утворення нероздільної, незалежної української держави на добро й щастя робочого народу".

Учасник визвольних змагань, перший міністр закордонних справ України Олександр Шульгин писав: «Ідея, проголошена 22 січня 1919 року, живе й житиме: нас поділяли кордони, але цей акт назавжди встановив: існує єдина українська нація».

23 січня 1919 р. Трудовий конгрес УНР затвердив цей Універсал і ввів до свого складу делегатів Національної Ради. На наступній сесії 28 січня 1919 р. конгрес доповнив Директорію представником ЗУНР, головою Національної Ради Е. Петрушевичем. ЗУНР стала тепер називатися “Західною областю УНР”. Проте об’єднання ЗУНР і УНР практично не було реалізовано.

У лютому 1919 р. під час польсько-української війни було укладено перемир’я. За посередництва місії Антанти розпочались переговори між ЗУНР і Польщею. Французький генерал Бертелемі в ультимативній формі вимагав, щоб значна частина Східної Галичини (Львівський, Перемишлянський, Бібрський повіти, міста Бережани, Стрий, Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн) відійшла до поляків. Не зважаючи на те, що С. Петлюра який намагався заручитися підтримкою Антанти у боротьбі з більшовиками, наполегливо пропонував керівникам ЗУНР укласти мир з Польщею на основі визнання демаркаційної лінії Бертелемі, делегація ЗУНР рішуче відкинула претензії на галицькі землі і визначила тільки лінію по Сяну.

У березні 1919 р. українська армія під ударами більшовицьких формувань залишила частину Правобережної України. Червона армія підійшла до берегів Збруча. Антанта побоювалася, що ЗУНР може піти на союз із Радянською Україною. Радянський уряд запропонував галичанам об’єднатися для спільної боротьби проти поляків. Передбачалося утворити єдиний фронт, єдину українську Червону армію з командуванням українською мовою. Місце заступника командуючого української Червоної армії мав зайняти галичанин. Далі Східна Галичина скликає з’їзд Рад і приймає ухвалу про з’єднання.
Ці умови передав Подвойський – наркомвійськ України делегатам Галичини. Євген Петрушевич залишив без уваги пропозицію уряду Радянської України.

Наприкінці травня 1919 р. під ударами поляків УГА відійшла за Дністер, знищила мости і зайняла кругову оборону між річками Збруч, Дністер, залізницею Гусятин-Чортків. Президент Національної Ради Петрушевич і уряд ЗУНР перебралися до Кам’янця-Подільського. Катастрофи на фронті, поразка армії змусили уряд ЗУНР піти на більш тісні зв’язки з Директорією. Тим більше, що вона опинилася у такому ж становищі – її витіснили з України на клаптик подільської землі. На спільних нарадах розглядалися перспективи збереження державності. Євген Петрушевич продовжував сподіватись на справедливе вирішення галицького питання в Парижі, де вже більше місяця перебували В. Панейко, М. Лозинський і Д. Вітовський.

25 травня 1919 р. делегацію ЗУНР прийняли Вільсон, Ллойд-Джордж і Клемансо. Представники Галичини просили припинити агресію Польщі, зазначили, що всупереч рішенню Антанти армія Галлера воює у Східній Галичині, на що Клемансо лицемірно запевнив, що цього не може бути, бо армія надіслана з умовою не брати участі в боях проти УГА. 25 червня 1919 р.
в Парижі було прийнято рішення про окупацію поляками Східної Галичини аж по р. Збруч. З благословення Антанти поляки перейшли в наступ. До середини липня 1919 р. Східна Галичина була окупована Польщею. 40 тис. УГА перейшла на територію Директорії. С. Петлюра з радістю прийняв загартовану в жорстоких боях армію. Він сподівався з її допомогою виправити своє безнадійне становище і повернути Київ.

Однак обом урядам не вдалося домовитись про об’єднання. Між ними існували значні розбіжності. Об’єднати два уряди було неможливо: цьому перешкоджали і ідеологічні, і персональні причини. Провід ЗУНР був безпартійний, антисоціалістичний, провід УНР був соціалістичний; провід УНР вважав за можливе переговори й союз з радянським урядом, щоб спільно подолати Добровольчу армію Денікіна, і взагалі, з самого початку готовий був прийняти програму більшовиків за умовою, що на Україні будуть встановлені ради українські, а не московські; провід ЗУНР ставив подвійну мету: боротьбу з Польщею та радянською Росією, і готовий був на спілку з Денікіним.

Влітку 1919 р. під ударами денікінців більшовицькі формування відступили на схід. Українські армії за короткий час оволоділи значною територією Правобережжя і вже 30 серпня галицькі частини першими вступили до Києва. Директорія наступного дня готувалася з великим тріумфом увійти до міста. Проте, 31 серпня 1919 р. генерал Кравс від імені галицьких частин підписав мир про добровільний відступ з Києва. Виконуючи угоду, галичани залишили Київ. Через кілька днів, коли Петлюра нарешті переконав галичан вступити у бій з білими, відвоювати Київ було вже надто пізно. Українські армії, розлючені одна на одну, відійшли на захід.

Ось як характеризував тодішнє становище в українському таборі
М. Шаповал: “На Україні було дві українські армії, два уряди, два головних штаби, дві тактики, дві дипломатії, лише була одна земля і один народ як єдине джерело здобування харчів, коней, податків і т. п. Двовладдя ніде на світі не толерується ніким, лише на Україні було допущено таку розкіш, як дві державні влади на одній території. Між урядами була глуха, але вперта боротьба”.

Після походу на Київ серед стрільців наростало невдоволення. Все більше галичан відмовлялось воювати проти більшовиків. 10 листопада 1919 р. денікінці в районі Жмеринки відсікли УГА від свого уряду і Дієвої армії Петлюри. П’ять тисяч галицьких стрільців опинилися віч-на-віч із 15-тисячним військом генерала Шілінга. У ніч на 16 листопада 1919 р. Євген Петрушевич з невеликим ескортом покинув військо, переправився через Дністер і через Румунію виїхав до Відня. Слідом за ним до поляків через Гусятин перебрався зі своєю свитою Симон Петлюра.

Наприкінці листопада 1919 р. польські війська перейшли в наступ на південній ділянці фронту, захопили Кам’янець-Подільський, Волочиськ, Шепетівку. Залишки Дієвої армії, у тому числі корпус січових стрільців Євгена Коновальця, опинилися у Польщі, де були інтерновані. Стрільці, що перебували на Волині, перейшли на бік Червоної армії. Окремі частини і підрозділи армії УНР об’єдналися в армію генерала Омеляновича-Павленка, вдавшись до партизанських дій на півдні України в тилах радянських і денікінських військ.

На початку лютого 1920 р. УГА перейшла на бік Радянської влади, з якої було сформовано три бригади Червоної Української Галицької армії. Завдавши поразки військам Денікіна, Червона армія зайняла значну територію України. Тепер більшовики врахували уроки минулого і змінили тактику. В установах і школах вводилась українська мова, на керівні посади призначались українці. Було проголошено гасло: “Хай живе Незалежна Радянська Україна”. Все це схилило симпатії значної частини селян та інтелігенції на бік Радянської влади. Крім того, прорадянські настрої зростали на Україні як опозиція до соціальної і національної політики Денікіна.

Західноукраїнські землі були важливим об’єктом переговорів у квітні 1920 р. З відома С. Петлюри дипломатична місія на чолі з А. Лівицьким таємно від уряду УНР підписала Варшавський договір, який включав у себе політичну та воєнну конвенцію. За першою з них польський уряд визнавав незалежність УНР, Директорію та Головного отамана Петлюру верховною владою на Україні. Директорія в свою чергу погодилася на встановлення східних кордонів Польської держави по річках Збруч і Горинь. Іншими словами, до складу Польщі мали увійти Холмщина, Підляшшя, Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся – територія площею 100 тис. кв. км з населенням близько 10 млн. чоловік.

Воєнна конвенція передбачала спільні дії польських та українських військ у поході проти Радянської України. Військові дії мали відбуватися під польським командуванням. Польські власті зобов’язувалися озброїти та спорядити три дивізії військ УНР. Керівництво залізницями України мало перейти до рук польського командування, мала бути спільна валюта. Директорія дала згоду відновити права польських поміщиків у межах УНР. За Польщею визнавалось право на безмитний транзит товарів через Одесу на 15 років. Український уряд зобов’язувався під час походу постачати польське військо харчами, кіньми, волами тощо.

Таким чином, підписуючи Варшавський договір, уряд Пілсудського прагнув, по-перше, загарбати західноукраїнські землі, по-друге, створити між Польщею і Радянською Росією буферну Українську державу під своїм контролем. Варшавський договір викликав незадоволення серед української громадськості.

На початку липня 1920 р. Червона армія, вибивши пілсудчиків із Поділля, вступила на галицькі простори. 8 липня у Тернополі був створений Галицький революційний комітет на чолі з В.П. Затонським, який через тиждень проголосив державну самостійність Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. У складі чотирнадцятої і першої кінної армії у рідні краї повернулося немало січових стрільців, які щиро вірили і надіялись, що нарешті до краю завітає очікувана воля, оновлення. Недавнім стрільцям було доручено ряд відповідальних посад у нових радянських органах влади. Галревком здійснив ряд важливих перетворень: впроваджувалося українське шкільництво, створювалися комнезами, сільськогосподарські комуни бідноти, безплатні лікарні і притулки, звільнялися на волю галичани з таборів Кожухова і Харкова тощо.

Тим часом невдалі бої радянських військ під Варшавою і Львовом, наступ Врангеля в Криму змусили Червону армію відійти з території Східної Галичини. 21 вересня 1920 р. робітничо-селянський уряд краю – Галревком, повітові і міські комітети фактично припинили свою діяльність, а їх працівники перебрались через Збруч.

Після відходу Червоної армії з території Східної Галичини Радянський уряд погодився на переговори з Польщею. На Ризькій конференції делегація Радянської Росії і України (останню представляли А. Йоффе та
Д. Мануільський) відстоювала принцип самовизначення Східної Галичини.
У третій статті проекту договору говорилося, що Польща і Радянська Росія зобов’язуються визнати такий державний лад, який буде створений у Східній Галичині волею населення, і не втручатимуться у внутрішні справи цієї незалежної республіки. Але під тиском Польщі, яку підтримували держави Заходу, 4 жовтня 1920 р. делегація Радянської Росії і України змушена була взяти до уваги небажання польської делегації включити до порядку денного конференції питання про Східну Галичину. До Риги виїхали делегації УНР і ЗУНР, які представляли професор С. Шелухін (УНР) та К. Левицький,
О. Назарук, О. Брайтнер і Л. Мишуга (ЗУНР). Однак вони не були допущені до переговорів.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький мирний договір. Згідно з ним Польща визнавала Українську Соціалістичну Радянську Республіку. До Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся.

Південно-західні українські землі

Складною виявилася доля південно-західних українських земель. Тут українські землі межували з молдавськими. Останні понад століття входили до складу адміністративно-територіальної одиниці Російської імперії – Бессарабської губернії. Революційні події лютого-жовтня 1917 р. спричинили створення там у листопаді того ж року Крайової Ради, яка 15 грудня 1917 р. проголосила Бессарабію “Молдавською Народною Республікою (МНР) у складі Російської Федеративної демократичної республіки”. Її утворення вітала Центральна Рада. Свої міждержавні стосунки і УНР здійснювали переважно на основі боротьби з Радянською Україною. За таких умов Центральна Рада і Крайова Рада навіть відклали “до кращих часів” спірне питання про майбутнє Придунайських земель, Лівобережжя Дністра і Хотинщини.

Згодом керівництво Крайової Ради прийняло рішення запросити румунські війська для забезпечення “належного порядку” в Бессарабії. Королівська Румунія, яка давно претендувала на цю територію і вважала її землі власними, негайно цим скористалася. За два з половиною місяці (грудень 1917 – лютий 1918 рр.) Бессарабія була зайнята румунськими військами.

9 квітня 1918 р. було оголошено про об’єднання Бессарабії з “матір’ю-Румунією”. 13 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради було прийнято Заяву румунському урядові. В ній засуджувалася “анексія” Бессарабії, а також кваліфікувалося як неправомірне рішення Крайової Ради про приєднання всього краю до королівства. У другій частині заяви містився заклик до румунського уряду переглянути свою позицію щодо цієї проблеми і дати можливість вільно самовизначитися “всьому бессарабському населенню”.
В цілому текст заяви свідчив про те, що Центральна Рада не втрачала надію на можливість перегляду бессарабського питання, зокрема, перерозподіл території Бессарабії між УНР і Румунією за “етнографічною ознакою”.

Уряд П. Скоропадського зайняв більш жорстку позицію з питань про анексію Румунією Бессарабії. Не зумівши добитися дипломатичним шляхом згоди румунської сторони на перегляд бессарабського питання, уряд гетьмана П. Скоропадського перейшов до економічних санкцій. Наприкінці літа 1918 р. до Києва приїхала румунська місія, яка обговорювала й питання про кордони між українською державою і Румунією. Однак листопадова революція в Німеччині спричинила крах маріонеткового гетьманського режиму. Директорія, яка прийшла до влади після втечі гетьмана Скоропадського, вирішила не ускладнювати стосунки з Румунією. З цією метою її керівники не ставили питання про Бессарабію.

Українське населення протестувало проти румунського окупаційного режиму. У січні 1919 р. на Хотинщині вибухнуло збройне повстання. Місцеві підпільники і бессарабські партизани захопили міст через Дністер, розгромили полк румунських прикордонних військ і зайняли Хотин. Утворена ними Хотинська Директорія видала розпорядження про мобілізацію в повстанську армію. За короткий час було сформовано кілька полків і загонів загальною чисельністю близько 30 тис. чоловік. Повстанці захопили майже сто населених пунктів. Однак сили були нерівними. Наприкінці січня 1919 р. повстанські загони чисельністю 4 тис. чоловік і близько 50 тис. біженців перейшли через Дністер на територію України.

Таким чином розвал двох імперій – Росії та Австро-Угорщини – створив реальні передумови для самовизначення українського народу, створення соборної незалежної Української держави. Ідея соборності українських земель відображала волевиявлення галичан, буковинців, закарпатців і наддніпрянців. Однак через внутрішні і особливо зовнішні чинники у цей складний, суперечливий час не вдалося відстояти свою державність і реалізувати в життя ідею злучення українських земель.

Протягом тривалого часу Україна перебувала в складі унітарної тоталітарної держави СРСР. Процес оновлення, що розпочався навесні 1985 р. проходив в Україні повільно і болісно. Реформи зустрічали значний опір з боку консервативних сил, верхівки партійного апарату. Перші кроки перебудови не принесли відчутних результатів: гасла змінилися, а життя йшло по-старому.

Наприкінці 80-х рр. суспільно-політичний розвиток республіки пришвидшився. Стрімко зростала політизація населення, відбулися перші масові мітинги, демонстрації, на яких звучала вимога глибоких демократичних перетворень. Навесні 1989 р. з’явилися перші неформальні газети – “Вибір”, “Поступ” та інші, що вивели гласність у позаофіційне русло. Того ж року створено Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Українське республіканське товариство “Меморіал”, Студентське братство, відновлене наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Першим масовим політичним об’єднанням республіки став Народний Рух України за перебудову. Його створення відображало об’єктивну необхідність економічного і політичного реформування суспільства, національного відродження України. НРУ об’єднав різні політичні партії, що ставили собі за мету створення Української незалежної держави. У ці роки почалося становлення українського громадянського суспільства. Виникла низка політичних партій, що розгорнули активну, різнобічну діяльність.

Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу. Свідченням того стали події 1990 року, коли 21 січня живий людський ланцюг виструнчився, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України. У цій символічні акції, організованій Народним Рухом України, взяло участь за офіційними даними близько 450 тисяч українців (за неофіційними – близько 5 мільйонів).

У ході передвиборної кампанії до Верховної Ради УРСР демократичні сили республіки згуртувалися в Демократичний блок. Він виступив за реальний суверенітет України, багатопартійність і політичний плюралізм, рівноправність і різноманітність форм власності, національне відродження українського народу, за необхідність прийняття нової Конституції України, легалізації греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви.
На виборах, що відбулися у березні 1990 р. Демократичний блок одержав чверть місць у Верховній Раді УРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР під тиском демократичних сил ухвалила “Декларацію про державний суверенітет України”, відкривши дорогу до вільного розвитку, до самостійного державного будівництва.

На основі цього історичного документа проведено реформу державних органів, розпочато перебудову правової системи, прийнято низку законів, спрямованих на утвердження економічної незалежності України. Після серпневих подій у Москві Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. проголосила Україну незалежною демократичною державою. Всеукраїнський референдум

1 грудня 1991 р. переконливо показав, що проголошення незалежності – це свідомий вибір народу, який прагне стати господарем на власній землі.

Свято Дня Соборності встановлено в Україні “…відзначати щорічно 22 січня – у день проголошення в 1919 році Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки – День Соборності України …” згідно з Указом Президента України “Про День соборності України” від 13 листопада 2014 року року № 871/2014.

Українська нація порівняно молода. Вона ще далеко не реалізувала свого державотворчого ресурсу, не задіяла повністю колосального потенціалу. Українство належить до категорій світових. Світове українство існує.
І не тільки через свою присутність на континентах, а через присутність гуманітарну, духовну, культурно-мистецьку – завдяки зусиллям Шевченка, Франка, Лесі Українки, Довженка, Архипенка, Лифаря...

Жертовна участь українців у Другій світовій війні, опозиційність до найстрашніших режимів XX ст. сталінського та гітлерівського робить честь світовому українству.

Світове українство, нарешті, має можливість показати свої здобутки на широкому просторі, без обмежень і пересмикувань. Таким чином, українські цінності: неагресивність, демократичність, міжнаціональна згідливість, гуманність і щедрість, здатність до самокритицизму, велика й діяльна духовна щедрість – повинні стати доброю силою, чинником утвердження “у народів вольних кол”.

Акт злуки – це єдність нашого духу, часу і простору. "Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України" – викарбовано на скрижалях Акта Злуки, на Софійській площі, 90 років тому. Відновлення незалежності України у 1991 році бере своє життя якраз з цього дня.

За матеріалами Дніпропетровської ОДА